Павленко Марина

Изображение_53826

Павленко Марина Степановна родилась 30 марта 1973 в селе Старычах Яворивского района Львовской области.

В двухлетнем возрасте переехала с родителями в Черкасскую. В течение 1991-1996 годов получила высшее педагогическое образование в Уманском государственном педагогическом институте (ныне — университете) имени Павла Тычины. С 1995 по 2000 годы работала учительницей начальных классов Уманской городской гимназии. С 2000 года — преподаватель кафедры украинской литературы и украиноведения Уманского государственного педуниверситета имени Павла Тычины.

Кандидат педагогических наук, доцент, автор многих научных публикаций, методических рекомендаций «В стране Лесных Колокольчиков» (Умань, 2002) и монографии «тичининських формула украинского патриотизма» (Умань: АЛМИ, 2002), за которую удостоена литературной премии «Благовест». Составитель новых, незаидеологизованих воспоминаний о Павле Тычине «С любовью и болью» (Киев, «Миллениум», 2005), награжденных премией Фонда Воляник-Швабинский при Фонда Украинского Свободного Университета в Нью-Йорке.

С художественными произведениями печатается с 1990 года. Победитель нескольких литературных конкурсов, в том числе «Гранослов» (Киев, 1996, 2002), «Приветствие жизни» (Львов, 1996), конкурса Украинской библиотеки в Филадельфии (США, 1998), конкурса на лучшую поэму, посвященную годовщине независимости Украины ( США, 2000), «Факел» (Киев, 2000, 2001, 2002), «Коронация слова» (Киев, 2004), Всемирной федерации украинских женских организаций (СФУЖО) (Канада, 2005), Всеукраинского конкурса современной новеллы имени Валериана Пидмогильного ( 2006), конкурса литературно детей и юношества «Портал» (2006), международного конкурса им.Богдана-Нестора Лепкого (Львов — Париж — Цвикау, 2007), конкурса произведений для детей «Золотой аист» (2008), Всеукраинского сетевого конкурса короткого прозы «Евроформат-2008» (2009), конкурса исторических сочинений «Ярославов Вал» (Киев, 2009), Третьего Всеукраинского конкурса современной радиопьесы «Возродим забытый жанр» (2009), конкурса повести о профессии (Киев, издательство «Грани- Т », 2012).

Автор:

-Книг стихов: «Сиреневые тетради» (Киев: «Гранослов», 1997), «Чар-папоротник» (Львов: «Каменщик», 2002), «Душа осины» (2006);

-Книги «взрослых» рассказов «Как дожить до ста» (Киев: «Гранослов», 2004, переиздана в Умани 2012), удостоенной Международной негосударственной Украина-немецкой премии имени Олеся Гончара;

-Книг прозы для детей: романов для подростков «Русалочка с 7-В или Проклятие рода Кулаковский» (М.: «Тезис», 2005, 2011 и 2012. Эта книга вместе со сборником «Как дожить до ста» удостоена премии им.Михаила Чабанивского 2006 года), «Русалочка с 7-В и Затерянный во времени» (М.: «Тезис», 2007, 2011), «Русалочка с 7-В против Русалочки с Билокриливського леса» (М.: «Тезис», 2008 и 2011) и «Русалочка с 7-В в сетях лабиринта» (Винница: «Тезис», 2011); книги сказок «Полтора желания (Сказки старой Ялосоветинои ящики)» (Киев: «Факел» -2004 и «Грани-Т» -2007) , повестей-сказок «Домовенок с палитрой» (Киев: «Факел» -2001 и «Грани-Т» -2007) и «Домовой возвращается» (Киев: «Грани-Т», 2007), повести «Миколчини истории» (Киев : «Грани-Т», 2008), «Жизнь замечательных детей» (Киев: «Грани-Т», 2009), «Вредно ходить кровлями гаражей? (Киев: «Грани-Т», 2011);

-Романа «Санта Лучия в кирзовых сапогах» (Харьков: АЛМИ, 2010).

Как художница, иллюстрировала многие сборников, в том числе и собственные.

С 1997 года член Национального Союза писателей Украины.

Имеет много публикаций в периодической печати, художественных журналах («Березиль», «Кальмиюс», «Колокол», «Киев»), в том числе в армянском — «Гарун», в итальянском — «Артекультура», в немецкой «Соборности», в чешской антологии современной украинской прозы; в альманахах и коллективных сборниках.

Лауреат литературной премии «Благовест», украинский-немецкой премии имени Олеся Гончара, литературной премии имени Михаила Чабанивского, премии Фонда Воляник-Швабинский, журнала «Березиль» (за 2007, 2009 и 2010 годы), премии имени Ларисы Шахматной (газета «Сельские вести »), литературно-художественной премии имени Владимира Малика (Лубны, 2012) — за« Как дожить до ста »и« Русалочка с 7-В ».

Поэзия Павленко Марины (текст — на языке оригинала)

   * * *

Ріжок місяця впав у річку

і вколов моє серце.

Я і ти живемо на різних берегах.

* * *

На попелищі першого кохання —

Лиш трупи спогадів.

Ба, ні — он той ще дихає!

— Води?

— Облиш! Дай і мені померти.

 * * *

Упала сніжинка з неба —

поламала собі ручки-ніжки.

Промінчик упав на воду —

поламав собі поперек.

Попалась душа у тенета любові —

поламала собі долю.

 * * *

Не знаю номера твоєї машини,

але знаю: вона чимось схожа на тебе.

Як їдеш мимо, то мене ніби й не помічаєш,

але машина твоя чомусь усміхається.

 * * *

Твої зіниці — чорні насінинки —

проростають у моїй душі

блакитними стеблинками

твого погляду.

 * * *

Небо,

під яким тобі йти до мене,

позначу хмаринкою.

Вербу — листочком.

Будинок — грибочком.

Стежину — пилинкою

Щоб ніхто ні один,

і навіть ти сам,

не впізнав дороги,

якою до мене

йти.

 Колискова для південного вечора

 Клапоть місяця на шторі.

Трохи смішно, трохи сумно.

Ніч веде переговори:

Трохи тихо, трохи — шумно.

День прожито, й зараз мовби

Трохи — вчора, трохи — завтра…

Є вікно, окраєць моря —

Чи ж про інше дбати варто?

Трохи — в гостях. Трохи — вдома.

Трохи — наче на міжводді.

Трохи — ми з тобою: хто ми?

Трохи — пара. Трохи — …

Годі!

  Колискова для спогаду про тебе

 Серце, не боли! Надіє, стихни!

Засинає спогад мій про Тебе!

Майте на увазі: я не з тих,

                                            ні,

що страждати люблять без потреби!

Завтра встане спогад зовсім іншим,

я його і не впізнаю, може.

Буду щасна знов, як і раніше,

і себе ним більше не стривожу.

Спить мій спогад. Ти — Ніхто для мене.

Ніч тече між берегами сиво.

В неї очі — як Твої.

                                  О нене!

Хто мій спогад будить?

                                       Я ж просила!.. 

  Листи

                                                                 …хворію відсутністю листів                           

                                                                                                  Василь Слапчук

     * * *

Безконтактним шляхом

ти заразив мене

хворобою відсутності листів.

     * * *

Біле сонце,

що так рідко сходить у поштовій скриньці, —

лист від тебе.

     * * *

Кохання минуло.

Моє серце —

порожня поштова скринька.

      * * *

Лист прим’ятий.

Хто скаже точніше

про свіжість твоїх почуттів?

      * * *

Конверт — мов крила для листа.

Лист без відповіді —

однокрилий.

      * * *

Старію?.. До тиші,

до мовчання в телефонній слухавці,

до порожньої поштової скриньки

звикаю.

      * * *

Два листи відразу,

і жодного — від тебе.

В усьому ціную гумор.

      * * *

Сніги випали між нами

білими-білими кілометрами часу.

Краще б — листом у конверті.

      * * *

Сніг випав мовчки.

Конверт — із шелестом.

А от візьму й не відпишу!!!

      * * *

Лист із радісною вісткою!

Всі надії довершив сяйливим німбом!

Догори дном перекинув сіру статичність буднів!

      * * *

Епідемія нудьги.

Роблю собі компреси на душу

із листів од подруги.

      * * *

Без виправлень, без сердечних виливів…

Бездоганний, стерильний лист.

Мов аптечний бинт.

      * * *

Цей прихід листоноші.

Чом би не записати

в розпорядку дня:

“Час чекання листа від тебе” ?

      * * *

Поображаємось, посміємось, попліткуємо…

Наші з подругою листи —

дві сороки!

      * * *

Лист від нього — синицею в жмені.

Лист від тебе — журавлем у небі.

Двох птахів маю.

 * * *

Кленові листки —

твої листи.

Пиши розбірливо.

А то ще подумаю,

ніби —

кохаєш.

      * * *

Листи від знайомих — галасливими горобцями в кватирку.

Листи з дому — світлими голубами в душу.

Позлітались до моїх порожніх долонь:

                    птахівниця я, птахівниця…

* * *

О, ще настане той час, настане!

І твій лист приповзе до мене навколішках,

буде проситись, буде битись об шибку —

не пущу й на поріг!

      * * *

Понесу до ворожки клаптик твого листа:

чи можна з’єднати наші душі?

Понесу до ворожки жменьку попелу з твого листа:

чи ще можна відновити вогонь кохання?

Понесу до ворожки відсутність твого листа:

чи ще можна вернути мою безжурність?

      * * *

Ти не пишеш, бо образився…

Ти не пишеш, бо щось там скоїлось…

Твого листа загубила пошта…

Думаю, непокоюся, переживаю.

…Ти ж просто забув написати.

      * * *

Листування — це такий бадмінгтон.

Виграє тільки той,

хто не відбив удару.

      * * *

Якби всю цю твою дорогу

встеляти

              моїми

                         невідправленими

                                                    листами,

ти б не витримав — повернувся.

      * * *

Лист?!?

Дяка Богові — не від тебе!.. —

Пережито вже стільки,

що й не знаю, чи змогла б відписати.

      * * *

Сухо пишу і стримано.

Холодні рядки, скупі.

Якщо мене в них щось і виказує,

то хіба що порожні проміжки.

      * * *

Якби ти надіслав листа,

я б прослала його рівненько

і мала б собі свято першого снігу.

Якби ти надіслав листа,

я б повісила його на ялинку

і мала б собі новорічну прикрасу.

Якби ти надіслав листа,

я б його пригорнула до серця

і мала б собі Різдво.

 Водяні лілії

 Під вербою кладочка,

                              під вербою.

Тут колись зустрілися

                              ми з тобою.

Дарував ти лілії

                              білолиці,

Витягав весельцем їх

                              із водиці.

Я питала:

               — Ліліє! Мила Леле!

Як сніжок доріженьки

                             всі застеле,

Чи не буде милому

                              то завадонька?

І мені чи скаже він:

                              “Моя Ладонька”?

Відказала

                 Біла Лелія:

— Не скажу нічого я,

                             не зумію.

Ми на зиму будемо

                              вже далеченько:

Віднесуть до вирію

                             нас лелеченьки…

Я питала:

             — Водо! Водице Дано!

Чи на зиму буду я

                             вже віддана?

Спробуй мою доленьку

                             відгадатоньки:

Чи ще буде милий мій

                             та й кохатоньки?

Відказала

                 богиня Дана:

— Ой, на зиму серденько в мене стане.

Цілу зиму спатиму

                             під крижиною

Й не скажу, чи будеш ти

                            вже дружиною…

Під вербою кладочка,

                             під вербою.

Тут колись стрічалися

                             ми з тобою.

Попливли лілеєчки

                            за водою.

В парі моя доленька

                            із журбою…

Вербова балада

                     1

Ой попід вербицею-вербою,

у моїй біді сестрицею-сестрою,

             трішечки постою

             в червонім намисті.

                         По жовтому листю,

                         по чорному листю,

                         по листю барвистім

              босою ногою,

              білою ногою

             тричі пройдуся…

Ой вербичко-вербусю!

Хоч вві сні йому хай приснюся!

Ти йому у вікна зазираєш —

чом же не гойднешся, не замаєш,

не пошлеш від дівчини привіту?

             Чом твої тендітні віти,

             що вже мають

                                  зародочки цвіту,

             рук моїх йому

                                  не нагадають?

Ой вербиченько-вербівно!

Ти йому у вікнах за царівну —

нею у житті йому хай стану!

Хай за ворожіння мене лають,

та твій стовбур —

                             гнучкість мого стану,

а дві зірки, що в міжгіллі тануть,

хай нагадують йому яснії очі,

             вірнії дівочі,

довіку однині

                    щоночі й щоднини!

Ой вербо-вербино!

                                   Безтямно й шалено

хай він закохається у мене!

                      2

Що воно за явище: в натхненні,

в мить оту, коли уже, здається,

істина сама з пера стриба,

коли жодні клопоти буденні

(хай із стелі навіть дощ поллється!)

не відтягнуть від письма, —

                                               верба

враз обірве всі твої думки?

Чом ці віти, мов по серцю, крають

й наче подають якісь знаки?

Щось знайоме… ні… не розгадаю.

Наче помах милої руки…

А дві зірки так вже ясносяйно

з-між гілля, немов слова пророчі,

в морок цілять…

                            В мозок!…

                                           Ні-бо — в душу!..

Пара. Лекція. Учора… О, звичайно!

Це ж студентки отієї очі!

Хто вона?

                 Дізнатись конче

                                              мушу!

                     3

Ой то не солов’ї

                            заливаються-співають —

то музики на весіллі

                             тонко витинають!

Викладач то молоденький

                             на юній студентці

одружився…

                       А вже в мене —

                                    горілки на денці…

Ой горілочки на денці,

                             на закуску — грушка.

А чи чули, що вербицю

                              узяли за дружку?

                      4

Вже і первісток-синочок

                             повзає по хаті.

А чи чули, що вербиця —

                             за хрещену матір?

                      5

Ой роки-літа за обрій —

                             наче білі гуси.

А чи чули,   що внучата

                             звуть вербу — “бабуся”?!.

 Фіалки

 — Чи він любив?

                        — Ще б пак! Не так-бо легко

йому було (накульгував ізмалку)

щоберезня до лісу йти далеко,

аби для неї принести фіалки.

— І що ж?

             — Про це й не відала вона.

То тут, то там знаходячи букети,

чиї лишень хлопчачі імена

не називала. А про нього — де там!

— Як романтично! І коли зустрілись?

— Сусіди — тож стрічалися щодня.

У балачках пускав глузливі стріли,

не кажучи, проте, всього до дна.

— Ну, це вже зайве!

                               — Далебі — сміялась.

Мовляв, таки недобра з неї фея.

В його слова, як в дзеркало, вдивлялась —

криве. Й забула, наче не про неї.

— То, отже, заміж вийшла не за нього?

— Авжеж. Ще й на своє весілля навіть

його просила…

                         — Але він? —

                                             — Нічого!

Подався до ставка.

—   Топитись, мабуть?

—Чого ви зразу так? Піймав штук шість

коропчиків.

                    — Їй на весілля?

                                                 — Ні.

— То, може, одружився їй на злість?

— Таж  ні,  кажу!

                         — Чогось це все мені

не до душі. Збагнути геть не годна.

Подією якоюсь проясніть!

— Нема подій!  Відтоді словом жодним

до неї не озвався. А в ті дні,

коли вона з’являлась у селі

ховався в лози, наче за фіранку.

У березні ж ходив далеко в ліс

і все збирав, і все збирав фіалки…

— Збирав для неї, звісно?

                                      — Бог із вами!

Затямте врешті: іноді кохання —

це довге, перемучене роками,

байдуже зовні, зболене…

                                         мовчання.

І не щораз — навік. Не завжди — змалку.

Не завжди — очевидне. От якби

листи, освідчення, щоберезня — фіалки…

А втім… Хто зна: любив

                                      чи не любив…

  Спогад погляду

 Це навіть не сторінка для роману.

Тим паче — не роман. А скорше — спогад.

Серед вокзального людського вирування

об Ваш кричущий, відчайдушний погляд

аж зашпортнулась. “Упізнай!” — благали

очима Ви.

                  Стривайте…

                                        Упізнала!..

…Сніг. Березень. До Львова півдоби

під поглядом оцим, немов під шаллю,

так тепло їхалось…

                              О вечоре, зажди,

у ніч перерости не поспішай!..

Якась із часом сталась плутанина,

і я не стрінута була. Трамвай

мене і Вас — ну, начеб ми у змові! —

до центру віз у вогняній імлі.

Коли зійшла я через півгодини,

Ваш погляд, віддаляючись, на склі

тремтів прощальніше

                              від будь-якого слова…

…І осьде — в Умані. У гаморі вокзалу.

“Ви… часом… випадково… не до Львова?” —

ото й усе, що Ви мені сказали.

На жаль, я інший мала вже маршрут,

дорога бігла ген за синій обрій.

А погляд Ваш зі мною був і тут,

аби мені було з ним добре-добре…

Цей спогад погляду…

                                     Дарма що без кінця,

без “Як Вас звати?” й

                                     “Дайте-но адресу!”

Та серце гріє таїна оця,

ця мить спочинку

                               під життєвим пресом.

Online WordPressORG template HostingReview
Вейк Николас ванrandomman893ТакоФил - logiquePartie7 ??????? ???????Перевал Московский