Орфоепічні норми

ВИМОВА ГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

Норми вимови голосних звуків в українській літературній мові пов’язані з їх наголошеною чи ненаголошеною позицією. Усі наголошені голосні вимовляються чітко: кле′н, яли′на, бузо′к, а′йстра, горі′х, ку′щ. Тільки початковий наголошений [і] у небагатьох словах вимовляється з наближенням до [и]: [іинколи], [іинод’і]. Виразно звучать і ненаголошені голосні [а], [у], [і] та [о] у більшості випадків (крім відзначених нижче): [тройанда], [лішчина], [йаблуна].

Ненаголошений [о] вимовляється як [оу] в корені українських слів перед складом із наголошеними [у], [і]: [коужух), [роузумниек], [тоуб’і], [хоудім]. До звука [а] ненаголошений [о] в українській мові ніколи не наближається.

Ненаголошений звук [е] завжди вимовляється із наближенням до [и], ступінь такого наближення різний. Він більший перед складом із голосними [і], [и], [у], перед м’яким приголосним. Пор.: [виезу], [виез’іт’], [виези] і [веизе], [веизло]; [виеснанка], [сиеланскиеі] і [веисна], [сеило].

М’які приголосні, особливо [й], мають звужувальний вплив на сусідні голосні, тому [е] після [й] наближається до [і]: [окрайеіц], [бйеіте].

Ненаголошений [и] у вимові завжди наближається до [е]. Наближення сильніше (вимовляється [еи]) перед складом із голосними [е], [а]: [жеиве], [жиевут].

На ступінь наближення [е] до [и] чи [и] до [е] впливає і наступний наголошений склад, темп мовлення — ступінь взаємонаближення звуків сильніший перед наголошеним складом, при швидшому темпі мовлення.

ВИМОВА ПРИГОЛОСНИХ

1. Збереження дзвінкості – одна з характерних ознак української мови. Тому оглушення приголосних для української мови не характерне, напр.: [ка´зка], [сад], [моро´з], [бли´з′ко], [зга´дка]. Повне оглушення спостерігається лише у словах: нігті [н´і′хт′і], кігті [к’іхт′і], легко [ле´х ко], дьогтю [д′о´хт′у]. 

2. Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф] вимовляються твердо майже в усіх випадках: [го´луб], [степ], [с′ім].

3. Твердо вимовляються в українській мові і шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш], [дж]: [чеика′ти], [шо′стий], [бджола′], [же′реиб], а в позиції перед [і] вони напівпом’якшуються: [ж’і´нка], [ш’і´с′т′], [ч’і´л′ний].

4. Приголосний [р] вимовляється послідовно твердо в кінці складів і слів: [коса´р], [г’ірки´й]; якщо після [р] стоять і, я, ю, є, ь, то [р] вимовляється м’яко: [р′а´сно], [р´ідки′й], [тр´ох].

5. Два однакових приголосних звуки на межі префікса і кореня або кореня і суфікса вимовляються як один довгий звук: віддячити [в’ід´:а'чиети], туманний [тума´н:ий].

6. Українській мові характерне явище уподібнення звуків, яке відбувається у таких групах приголосних:

а) [с] + [ш], [з] + [ш] = [ш:], [жш]: принісши [приен’і´ш:и], зшити [сши´ти] – [ш:и´ти], привізши [приев’і'жши].

б) групи [ш] + [с´], [ж] + [с´], [ч] + [с´] змінюються на: [с’:], [з’с´], [ц’с´]: радишся [ра´диес′:а], зважся [зва´з’с′а].

7. Буквосполучення ст, нт перед суфіксами -ськ, -ств і перед ц у давальному і місцевому відмінках однини іменників жіночого роду спрощуються у вимові: аспірантський [асп’іра'н’с´кий], студентство [студе´нство], артистці [арти´с’ц´і].

8. Окремо слід зупинитися на звукові [ґ]. В українській мові цей звук вимовляється у невеликій частині звуконаслідувальних слів та у запозиченнях з інших мов. Це слова: ґава, ґазда, ґанок, ґвалтівник, ґелґотати, ґедзатися, ґедзь, геґзаметр, ґелґати, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт, ґоґоль-моґоль, ґрати (тюремні), ґречний, джиґун, дзиґлик, ґудзик, ґуля, аґрус.

Online WordPressORG template HostingReview
Вейк Николас ван