З історії української мови

Походження української мови та  основні історичні етапи її становлення

Питання походження української мови здавна було в полі зору українських і зарубіжних лінгвістів, істориків, частково — етнографів. Дослідники порушували питання про місце і шляхи формування українського народу та його мови. Так, у ХІХ ст. відбулася полеміка між російським істориком Михайлом Погодіним (1800—1875), який вважав, що українці прийшли на територію нинішньої України з Прикарпаття і заселили Київщину не раніше ХV ст., та українським істориком й етнографом Михайлом Максимовичем (1804—1873), який доводив автохтонність українського населення на його споконвічних землях і відзначав, що українська мова формувалась у Південній Русі в Х—ХІ ст. Пізніше цю дискусію продовжили О. Соболевський і український мовознавець Павло Житецький (1836—1911) (йому належить полемічна стаття «Стосовно питання про те, як розмовляли в Києві в ХІV і ХV ст.»).

Походження східнослов’янських народів та їхніх мов у ХVІІІ—ХІХ ст. не було ґрунтовно вивчено через відсутність у цей час достатньої кількості наукових (історичних, археологічних, лінгвістичних) фактів, які б допомогли дослідити питання розселення давніх слов’ян (протослов’ян) у Європі, спільні та відмінні ознаки в мовних системах близькоспоріднених і більш віддалених народів, а також унаслідок вузького підходу до питань глото- (грец. glоtta — мова) та етногенезу більшості тогочасних учених. Філологи ставили перед собою завдання з’ясувати час та обставини виникнення мови (тобто лише глотогенезні проблеми) і намагалися їх розглядати на суто мовному матеріалі (пам’ятки, рідше — говори), а історики, археологи займалися лише питаннями етногенезу.

Надбанням вітчизняних дослідників історії української мови (О. Потебня, П. Житецький, М. Максимович) є наукове обґрунтування старожитності, самобутності української мови та її говорів. Їхні висновки основані на ретельному аналізі давніх писемних пам’яток та фактів живої української мови. Так, П. Житецький, досліджуючи граматичні форми в Ізборнику Святослава 1073 р., відкрив явища, характерні для сучасної української мови (наприклад, у 3-й особі однини теперішнього часу є замість єсть, буде замість будеть; евфонічні чергування у — в). Такі самі ознаки має й Галицьке (Клироське) євангеліє 1144 р. На підставі цього дослідник зробив висновок, що «до другої половини ХІІ ст. київське наріччя не відрізнялося суттєво від того наріччя, яким розмовляли в Галичі, тобто до цього часу в Києві жило те саме плем’я, що жило і в Галичі».

ХХ ст. було позначене, з одного боку, ідеологічними намаганнями довести, що між українською, російською, білоруською мовами більше спільного, ніж відмінного, і пошуками витоків спорідненості у спільній східнослов’янській прамові («колисці» братніх мов); з іншого — поділом мовознавців на тих, хто працював у Радянському Союзі, і тих, хто жив за кордоном і не підтримував радянського розуміння історії української мови.

Розроблена російським філологом Олексієм Шахматовим (1864—1920) і доопрацьована російським мовознавцем Федотом Філіним (1908—1982) теорія спільної давньоруської мови, яка начебто існувала в період Київської Русі і стала джерелом для російської, української та білоруської мов, надовго запанувала і в українському мовознавстві. Хоча в українській славістиці від початків її існування (20-ті роки ХХ ст.) розуміли штучність терміна «праруська мова». Так, наприклад, український лінгвіст Євген Тимченко (1866—1948) називав праруську мову мовним міфом. Вітчизняний учений Іван Огієнко (1882—1972) відзначав: «Три східнослов’янські мови… зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. “праруської” спільної мови ніколи не було». Із цього приводу український науковець Степан Смаль-Стоцький (1856—1938) стверджував: «“Праруська мова” нічого нам не допоможе, нічого не вияснить. Навпаки. Плутає думки при дослідах».

Такий підхід українських мовознавців до проблеми спільної східнослов’янської прамови довгий час уважали периферійним, буржуазно-націоналістичним, антинауковим. Однак дослідження останнього часу підтверджують його істинність.

Українська мова, за традиційною генеалогічною класифікацією, належить до слов’янської мовної групи, східнослов’янської підгрупи, до якої, окрім неї, входять російська та білоруська мови. Велика за кількістю носіїв сучасна українська мова за цим показником, за різними даними, посідає 14—18 місце у світовій сім’ї мов. Інтерес до вивчення української мови, намагання відшукати її витоки нині обумовлені кількома чинниками: у часи національного відродження природно зріс інтерес до пізнання власної історії, культури, джерел рідної мови; на території сучасної України визначають прабатьківщину індоєвропейців, виявляють шляхи їх розселення, а це породжує інтерес і до місця праукраїнців у цих процесах.

Археологічні дані свідчать, що слов’яни споконвіку живуть у Європі. Усі вони в далекому минулому становили етнічну й культурну спільноту. Останні дослідження істориків, археологів доводять, що територія сучасної України є частиною прабатьківщини слов’ян. Більшість науковців схиляється до того, що слов’янська прабатьківщина була розміщена між Карпатами, Наддніпрянщиною (охоплюючи частину лівого берега Дніпра) і Пінськими болотами. На півночі межею, ймовірно, була р. Прип’ять, на заході — Західний Буг.

Спочатку всі слов’яни були близькими за культурою племенами, які користувалися спорідненою мовою — спільнослов’янською, або праслов’янською. Вона виокремилася із праіндоєвропейської мови приблизно в ІV—ІІІ тис. до н. е. й існувала протягом багатьох століть, розпавшись приблизно в VІ ст. н. е. Ця мова не була монолітною, а складалася з певних діалектних угруповань, подібних за лексикою, фонетикою, граматикою.

Спільнослов’янський мовний період історики мови поділяють на такі етапи:

1) ранній (ІV—ІІІ тис. до н. е. — кінець І тис. до н. е.). У цей період виробилися ознаки, що відрізняли праслов’янську мову від інших індоєвропейських. Зникло протиставлення голосних за ознакою довгий-короткий: голосні а, і, ы, h стали тільки довгими, голосні о, е, і, ь — тільки короткими. У системі приголосних звук [s] після i, u, r, k перейшов у [x] (пор. лит. blusa і прасл. бльха). У галузі граматики сформувалися основні особливості відмінювання і дієвідмінювання із специфічно слов’янським розподілом слів за іменними основами і дієслівними класами;

2) середній (І тис. до н. е. — ІІІ—V ст.). У цей час палаталізувалися приголосні, що призвело до появи м’яких ж, ч, ш; діяв закон відкритого складу; зникли колишні дифтонги, відпали приголосні в кінці слів; з’явилися діалектні ознаки в праслов’янській мові;

3) пізній (V—VI ст.). Його вважають перехідним від старого стану праслов’янської мови до нового, коли вона почала розпадатися на окремі мови, хоча переважно продовжувала зберігати свою єдність.

На середньому етапі існування праслов’янської мовної єдності відбувалися істотні переселення слов’ян: імовірно, на початку V ст. слов’яни перейшли Одер, рухалися до Лаби й за неї. У ІV—V ст. вони проникли в Карпати, з’явилися в Баварії, на Балканському півострові. Слов’янський світ розпався на частини, що активізувало й розпад єдиної мови. Починаючи з VІ—VІІ ст., всі основні зміни у праслов’янській мові давали в різних слов’янських областях відмінні результати. Це свідчить про припинення існування єдиної мови і початки формування на основі її діалектів нових мов.

Отже, праслов’янська мова існувала в історичних межах ІV—ІІІ тис. до н. е. — V—VІ ст. За словами сучасного українського історика мови Григорія Півторака, «відносна праслов’янська етномовна спільність, яка ніколи не була суцільним монолітом, на середину І тис. н. е. остаточно розпалась на окремі діалекти, об’єднані в певні масиви — макрозони». Розпочався період утворення нових слов’янських мов, у т. ч. української. Формувалася вона в межах нинішньої України, тому є самобутньою і старожитньою.

Найновіші археологічні знахідки підтверджують, що в середині І тис. н. е. східнослов’янські племена займали значну територію від Закарпаття до Дону і від дніпровських порогів до Волхова. У третій чверті І тис. н. е. вони освоїли Верхню Наддніпрянщину, а наприкінці І тис. н. е. досягли Чудського й Ладозького озер, проникли в басейн Західної Двіни, на лівобережжя Верхнього Німану, заселили Волго-Окське межиріччя. Територія сучасної України була розташована в південній частині східнослов’янського ареалу. Тут відбувалися найактивніші етногенні процеси. Аргументовано, що ще з VІ ст. почалося утворення східнослов’янських племен і союзів. Київ виник наприкінці V ст. як племінний центр дніпровських полян, які проживали поряд з іншими східнослов’янськими племенами («Повість минулих літ» зберегла такі назви східнослов’янських племен: дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, дреговичі, в’ятичі, радимичі, уличі, тиверці, хорвати, кривичі, словени, які включали приблизно сто дрібніших слов’янських племен).

Глотогенезні процеси завжди супроводжували етногенезні. Тому з VІ ст. почалася історія формування окремих східнослов’янських мов. За свідченням Г. Півторака, «з VІІ—VІІІ ст. виникали й нові, суто місцеві діалектні риси на різних мовних рівнях, сукупність яких намітила членування східнослов’янської території на окремі діалектні зони. Згодом ці риси стали розрізнювальними особливостями сучасних східнослов’янських мов на їх ранньому етапі або окремих діалектних масивів у межах кожної з цих мов».

Якщо період розпаду праслов’янської мовної єдності до середини І тис. н. е. не викликає особливих заперечень у мовознавців різних країн та напрямів, то час і шляхи формування окремих слов’янських (особливо східнослов’янських) мов не узгоджено. Так, у радянському мовознавстві період від VІІ до ІХ ст. прийнято вважати антським (за свідченням грецьких істориків середини VІ ст. Прокопія Кесарійського та Маврикія, слов’яни поділялися на дві групи — славіни й анти). Це початок існування спільносхіднослов’янської мовної єдності, яка з утворенням Київської Русі й виникненням на основі східнослов’янських племен давньоруської народності переросла в давньоруську мову, що існувала до ХІV ст., а з часом через міжусобиці серед князів та навалу монголо-татар розпалася разом з державою на три окремі східнослов’янські мови — українську, російську, білоруську. Проте навіть Ф. Філін, один із теоретиків давньоруської народності й мови, визнавав, що «наявність значної кількості діалектних суперечностей як у праслов’янській, так і в давньоруській мові є безсумнівним фактом».

В українському мовознавстві проблема виникнення української мови залишається актуальною. Багато дослідників радянського часу (М. Жовтобрюх, Л. Булаховський, В. Німчук), працюючи в межах офіційної доктрини про існування давньоруської мови, намагалося, залучаючи наукові дані, установити час і витоки формування української мови. Так, наприклад, український мовознавець Леонід Булаховський (1888—1961) на основі вивчення писемних пам’яток дійшов висновку, що не можна «ні для ІХ, ні навіть для часу, що передував йому, уявити східне слов’янство як щось цілком монолітне в побутовому або в мовному відношенні». Він вважав, що виразні лексичні, фонетичні, частково морфологічні ознаки української мови можна спостерігати вже у пам’ятках ХІІ ст.

На рубежі ХХ—ХХІ ст. різноманітні аспекти українського глотогенезу активно розробляють Г. Півторак, В. Німчук, О. Царук, Ю. Карпенко, О. Тараненко, Г. Шевельов та ін. Практично всі вони на основі даних археології, етнології та порівняльно-історичного мовознавства відносять початки виникнення української мови як окремої лінгвальної системи до більш раннього періоду, пов’язуючи їх із занепадом зредукованих, що відбувся на українській території до першої половини ХІІ ст. Сучасний український мовознавець Василь Німчук констатує, що «до кінця ХІІІ ст. склалися основні риси, якими характеризуються майбутні східнослов’янські мови. …На початку ХІV ст. (чи навіть у кінці ХІІІ ст.) реально функціонують три окремі східнослов’янські мови».

Г. Півторак у своїх працях зазначає, що після розпаду праслов’янської етномовної спільності у VІ—VІІ ст. почалося формування східнослов’янських племен та їх союзів, подальша консолідація яких на різних теренах Східної Європи призвела до утворення українського, російського та білоруського народів. Із цього часу намітились тенденції зародження окремих східнослов’янських мов. За припущенням учених, східнослов’янські племена крім етнічних суперечностей різнилися також своїми діалектами. Водночас деякі фонетичні, граматичні і лексичні особливості були спільними для всіх діалектів, оскільки вони виокремилися з відносно близькоспорідненого мовного масиву праслов’янської мови. Проте вже в той час на протоукраїнській мовній території виразно виділилися два етнографічно і діалектно відмінні масиви — північний і південний.

Північний масив охоплював Середню Наддніпрянщину, Полісся, Волинь, Наддністрянщину, Прикарпаття (від Прип’яті до витоків Стиру, Горині, Случі, Тетерева) і був частиною археологічної культури празько-корчацького типу. Цей ареал загалом відповідає території розселення склавинів (на території України це старожитні племена дулібів, бужан, волинян, деревлян, полян, сіверян). Тут із часом сформувалося північне наріччя української мови.

Південний протоукраїнський етномовний масив утворився на початку VІ ст. у лісостепах Середньої Наддніпрянщини, охоплюючи середні течії Сули, Псла і Ворскли, а також у Надпорожжі, по Дніпру між Тясмином і Россю та в Прутсько-Дністровському межиріччі. Цей тип в археології отримав назву «культура пеньківського типу». Ареал пеньківської культури збігається з територією антів (частина полян, уличі, тиверці, білі хорвати). У південному діалектному ареалі, на основі якого сформувалося південно-західне наріччя, виникла більшість фонетичних ознак, характерних лише для української мови.

І анти, і склавини наприкінці VІІ ст. піднялися до переддержавного рівня організації суспільства. Вони мали певні етнічні й діалектні особливості, яких потім не втратили і в складі Київської Русі, отже, не відбулося злиття їх в одну давньоруську народність і не склалася єдина народно-розмовна давньоруська мова. Багато дослідників схиляється до думки, що окремі східнослов’янські народи виникли не шляхом поділу т. зв. давньоруської народності на три частини, а шляхом консолідації кількох суміжних і близькоспоріднених територіально-племінних об’єднань у компактні культурно-історичні масиви, що переросли в українську, російську та білоруську народності. У такий спосіб витворилися три східнослов’янські мови.

Процес формування сучасних українських мовних особливостей тривав багато століть. Деякі з них з’явилися ще в мові східнослов’янських племен, що жили на території сучасної України в VІ—ІХ ст., інші — в період Київської Русі (ІХ—ХІІІ ст.), значна частина — на пізніших етапах.

Після розпаду праслов’янської мови її східнослов’янські діалекти були ближчими між собою, ніж у пізніші часи. Це були протоукраїнські, проторосійські, протобілоруські базові говори, які протягом історично тривалого часу (з VІ до ХІ ст.) внаслідок складних змін на рівні фонетики, лексики, граматики «переросли» в окремі східнослов’янські мови.

За спостереженнями В. Німчука, найскладнішим і найдискусійнішим у науці є питання інтерпретації східнослов’янського етно- та лінгвосоціуму в добу Київської Русі Х—ХІІ ст. (і ранньої феодальної роздробленості до нашестя Батиєвих орд).

Формування і становлення української мови відбувалося тривалий час, протягом якого виробилися особливості, які визначили її самобутність. Вони дають змогу виокремити періоди історії становлення української мови, поклавши в основу передусім мовні процеси, а не етнологічні.

В українському мовознавстві напрацьовано кілька загальновизнаних періодизацій української мови, які різняться визначенням її хронологічних початків.

Періодизація, запропонована Миколою Бойчуком у 50-ті роки ХХ ст., ґрунтується на радянському розумінні мовного буття Київської Русі (концепція Ф. Філіна). Вона об’єднує два періоди становлення української мови — до появи писемних пам’яток і після:

1)                 незадокументований період:

— спільнослов’янська мова (до VІ ст.);

— давня спільносхіднослов’янська (антська) мова (VІ—VІІІ ст.);

— давньоруська мова початкового періоду (ІХ—ХІ ст.);

2) задокументований період:

— давньоруська мова пізнішого періоду (ХІ—ХІІІ ст.);

— українська мова (початок ХІV—ХХ ст.).

 

Періодизація українського вченого Юрія Шевельова (1908—2002) значною мірою основана на результатах вивчення історії фонологічної системи української мови. Вона охоплює чотири етапи формування нашої мови:

1) протоукраїнський період (до середини ХІ ст.);

2) староукраїнський період (від середини ХІ до ХІV ст.);

3) середньоукраїнський період:

— ранній середньоукраїнський (ХV — середина ХVІ ст.);

— середній середньоукраїнський (середина ХVІ ст. — початок ХVІІІ ст.);

— пізній середньоукраїнський (ХVІІІ ст.);

4) сучасний період (від ХVІІІ ст. до сьогодні).

 

Ю. Карпенко в основу виокремлення періодів становлення української мови поклав основні фонологічні зміни. Він виділив такі етапи:

1) праслов’янська мова (кінець ІІ тис. до н. е.) (закон наростаючої звучності, поява носових голосних, розвиток складотворчості р та л, перехідні палаталізації);

2) спільна мова східних і південних слов’ян (ІІ ст. до н. е. — ІV ст.);

3) спільносхіднослов’янська мова (ІV—Х ст.):

— антська мова (ІV—VІІ ст.);

— давньоруська мова (VІІІ—Х ст.) (повноголосся, перехід початкового [йе] в [о],

деназалізація носових голосних);

4) давньоукраїнська мова (ХІ—ХІV ст.) (занепад ъ, ь та його наслідки, перехід [е] в [о] після шиплячих та [й], злиття [и] та [ы];

5) староукраїнська мова (ХV—ХVІІІ ст.) (завершення в більшості говорів переходу етимологічних [о], [е] в [і] в новозакритих складах, витворення сучасних опозицій глухий — дзвінкий, твердий — м’який);

6) нова українська мова (ХІХ—ХХ ст.) (зміни орфоепічного рівня, взаємодія орфоепії та орфографії).

 

Більшість дослідників українського глотогенезу починає періодизацію української мови з праслов’янського періоду, коли в спільнослов’янській мові в східних її діалектах розвивалися майбутні протоукраїнські ознаки сучасної української мови. Найбільш суперечливим є період від розпаду праслов’янської мови до ХІV ст.

 

До звукових явищ, притаманних тільки українській мові, В. Німчук відносить: перехід [е] в [о] після історично м’яких приголосних (жена — жона) (з ХІ ст.); появу нових звуків на місці етимологічних [о], [е] в новозакритих складах (ХІІ—ХІІІ ст.); вживання твердих приголосних перед [е], [и] (небо, синій) (з ХІІІ ст.); функціонування передньо-середньої фонеми [и]; злиття в одній фонемі давніх [и] та [ы] (з другої половини ХІ ст.); перехід [h] в [і] (з ХІІІ ст.). Ученому також належить науково обґрунтована періодизація розвитку української мови:

1) праслов’янська мова з протосхіднослов’янськими діалектами в її складі (до VІ—VІІ ст.);

2) прасхіднослов’янська мовна єдність із протоукраїнськими діалектами (з VІІ—VІІІ до Х ст.);

3) давньоруськоукраїнська мова (ХІ—ХІІІ ст.);

4) середньоукраїнська, або середньоукраїноруська, мова (з ХІV—ХV до кінця ХVІІ ст.):

— рання середньоукраїнська мова (з ХІV—ХV до першої половини ХVІ ст.);

— пізня середньоукраїнська мова (друга половина ХVІ — кінець ХVІІ ст.);

5) новоукраїнська мова (від кінця ХVІІ ст.).

 

Урахувавши досвід мовознавців (зокрема, В. Німчука), можна виокремити узагальнену періодизацію історії української мови:

1. Праслов’янська мова з протосхіднослов’янськими діалектами в її складі (до VІІ ст.).

2. Східнослов’янський мовний період із протоукраїнськими діалектами (VІІ—Х ст.), або протоукраїнський.

3. Давньоукраїнська мова (ХІ—ХІІІ ст.). У цей період сформувалися специфічні українські фонетичні ознаки, відбувся процес занепаду зредукованих; виникли характерні лише для української мови лексеми (оболонь, гай, пуща, яр, полонина, гребля, криниця, жито, зоря, жадати, ховатися та ін.); виявилися втрачені іншими слов’янськими мовами морфологічні особливості (наприклад, збереження закінчення -у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду: роду, меду; закінчення -ові, -еві в іменниках чоловічого роду: богові, домові; форми 3-ї особи однини дієслів І відміни без кінцевого -ть: може, иде). У цей період писемні джерела вперше фіксують слово Україна. В Іпатіївському літописі під 1187 р. у розповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича сказано: «И плакашася по немь вси переяславци, о нем же Украина много постона». Етимологію цього слова досі не з’ясовано. Мову в писемних пам’ятках цього періоду називали слов’янською або руською.

4. Середньоукраїнська мова (ХІV — кінець ХVІІ ст.). У цей період завершилося формування основних протиставлень у фонологічній системі (тверді — м’які, дзвінкі — глухі), різновидів простих і складних речень, самобутнього лексичного складу української мови. Мову у цей період називали руською, українською (із ХV ст. у грамотах, Пересопницькому євангелії 1556—1561), малоруською, козацьким язиком, зрідка — язиком литовським.

5. Нова українська мова (початок ХVІІІ ст. — до сьогодні). Це період остаточного становлення всіх мовних рівнів, виникнення сучасної літературної форми української мови, закріплення за нею єдиної офіційної назви.

Отже, українська мова — самостійна, автохтонна мова українського народу, що сформувалася на основі протоукраїнських діалектів праслов’янської мови в період від VІІ до ХІV ст. в південній частині східнослов’янського мовного ареалу і до сьогодні продовжує розвиватися. (Крижанівська О. І. Історія української мови. Історична фонетика. Історична граматика).

Online WordPressORG template HostingReview
Вейк Николас ван