Поетична збірка Петра Поліщука “Погляд”

Поліщук Петро Миколайович автор поетичних книжок «Оглянься», «День як день», «Любосвіт», «Оддячиться колись», «Май… Софіївка… Жасмин…», «На сьомім небі», «Любов», «За райдугу», «…мимодення, мимолюб’я», «СОНЕТИ, вибране», лауреат премії імені Василя Симоненка «Берег надії» (2005р.), лауреат літературно-мистецької премії імені Бориса Нечерди (2007р.), премії імені Ярослава Дорошенка (2012р.)

Весняні води

Складно писати передмову до самодостатньої збірки поезій Петра Поліщука. Складно, бо ніхто не може його душею-словом написати новий сонет чи верлібр. Адже він із тих сільських інтеліґентів, які прагнуть і вміють всупереч ідеологіям і офіційним настановам не тільки жити за кредом Григорія Сковороди «…світ ловив мене, та не впіймав»,

а й висловлюють свою думку, своє світобачення у поетичному слові. Його життєвий шлях, науково-педагогічна діяльність, літературна творчість асоціюються для мене із рядками Ліни Костенко:

 Бо не з того мене заліза лито,

І не в тому гартовано вогні,

Щоб їм вдалося на своє копито

Переробити душу у мені!

Саме такі думки з’являються, коли читаєш нову поетичну книжку Петра Поліщука «Погляд», яка стоїть осібно від попередніх «Оддячиться колись», «Май… Софіївка.. Жасмин», «Мимодення… Мимолюб’я» та інших, але водночас пов’язана з ними особливим світобаченням-світозахопленням автора.

Вперше автор розпочинає бесіду з читачем на теми, що лежать не стільки в площині моралі, етики, звичаїв, але й чогось близького до політики:

Знову  тривожать труну-війну,

Землю копають вічну.

Тіло везуть в одну чужину,

Пам’ятник нишком — в иншу.

Може, якраз ці образи, біль і сором людини-громадянина за свого земляка  Івана Черняховського обумовили вибір автором не тільки назви збірки, а й епіграфа до неї — слів О. Уайльда «Людина завжди повинна бути закоханою». У цих словах проявляється життєва філософія Петра Поліщука, відтак втілюється у словах і вчинках. «… поезія — то якраз і є любов, у найвищому, найкращому прояві…».

Інтимність, інтровертність почуттів рефлектується і у вінках сонетів

…Чи той коваль таки зумів

Дожити. І писати у зимі

Тихцем закоханим обмани-мрії?..»

За роки, які збігають, як весняні води, ти був і залишився сентиментально-закоханим мрійником і все тим же оптимістом

…Не діждетеся…

Я свої 61

Читаю навпаки…

З новою творчою весною тебе, Петре!

 

Андрій ЯБЛОНСЬКИЙ

 

Абетка

Октави, верлібри

Амвон —

сходинка

до

позасвіття,

колінкована

чолобитня,

зашпортування —

амвон.

 

Акорди. З клавіш злюблені перстами.

Мажор густий, розніжений мінор

В мелодії-освідченні повстали.

Чи реготом хлюпнули у вино,

Чи шепіт приспіву спили вустами,

Чи двоє щасть вспівалися в одно.

І хтось, радійно-вистражданий, гордий,

Торкнувся струн. Розгул. Міраж. Акорди.

 

Ачей,

збудеться?..

Адже

мріялось.

І дві

долі

зустрінуться,

ачей.

 

Амур — любовне божество небес.

Гріхи в очах, закоханість, лукавство.

Крилята кличуть в нерозквітлий без

Софіївки — подарувати-вкрасти

У когось — Вас. Комусь-мені — себе.

І йти босоніж перецвілим рястом,

Десь загубити, кинути саму

Любов-зажуру. Камінь. Сміх. Амур.

 

Бризки

дощу майського

в обличчя.

Заплющив очі.

Чекаю —

впадуть

обіцянок

бризки.

 

Блукання. Світом. Звабами. Слідами

Чиїхось вигадок, обманів, ніг.

Десь мрії душу смутком обсідали.

Кудись покликав усміх у вікні,

Заблукано заходиш усе далі

До себе — до вчорашнього. «Так-ні»

Кричить-шепоче втомами-думками

Душа. Радіння-зріднення. Блукання.

 

Брешемо —

сусідам,

друзям.

Навмисне,

випадково.

Але найвишуканіше —

собі

брешемо.

 

Брова. Очисьок родичка найближча.

У подиві, у гніві, в журині.

То в смуток, то у сміх малює личко.

Моргає раптом. Спогаду? Мені?

Сама себе, закохано-величну,

Вдаровує в буденности пісні.

І в празникових відблисків дива.

І — в загадку. Спокуса. Хміль. Брова.

 

Вимальовує

дощ

на шибках

веселку.

А може,

то він

надію на зустріч

вимальовує?..

 

Вдивляння. Очі в очі. В пустку. В щирість.

В прийдешнє-проминуле. В миг. В літа.

Частіше — в себе. Там десь обручились

Задивлення небачених вітань

З чеканнями. На віях задощилось —

То погляд від побачення розтав.

Мигнула брівкою залюбність давня.

Лукавство гріхощасть. Обман. Вдивляння.

 

Ворота

раю-пекла

замкнені

зсередини,

а черги

немає.

Чи ж є

ворота?..

 

Весілля. Сват гостинний свасі гарній

Наллє бокал, всміхнеться, підморгне.

Щасливий молодий своїй коханій

Прошепотів: «Люблю!.. Люби мене…»

Боярин дружку у стиду-ваганні

Нарешті поцілує… День мине.

Опівніч. Гірко. Перепій-застілля.

Розходини. Прилюбини. Весілля.

 

Вибрики

долі —

порятунок

од буденности.

І

заклики

у нові

вибрики…

 

Вокзали. Дороге, печально-дивне

Передчуття в прощанні привітань.

Розперехрещених жалінь година.

Покинуті в розлученні літа.

Чиясь, за втечу продана гординя,

Чиясь на паперті спокута не свята.

Квитки-дороги вузлик зав’язали

На сумнівах. Шляхи. Вітри. Вокзали.

 

Відмова —

наче втрата

чогось —

вчора-завтра,

зустріч-прощання,

був-нема,

життя —

відмова.

 

 

Вуста. Серйозні, вдумливі, лихі.

І губоньки — звабливо-ніжно-пухлі.

Одні — тоненькі од метань-страхів,

А другі, од любовно-грішних рухів,

Малюють втіху-здивування-хіть

На дневі-ночі квіткопадом рути…

Зацвітини-пелюстки — май настав.

Медово-злюбні вустоньки. Вуста.

 

Голос —

людський,

пташиний,

машинний.

Усе — галас.

Найкращий —

душі

голос.

 

Годинник. Ні жалю, ні зла до часу.

По колу — без кінця-початку — рух

В ніщо байдужість заганя нещасну.

У щойно вишиту чи геть стару

Сорочку світ убрався-уквітчався

І хороводить із життями гру

На весіллях-народинах родинних.

Без тризни. Дзвони. Маятник. Годинник.

 

Грається

час

літами.

А в часі

уміло

доля

самотністю

грається.

 

Горіння — ріднолюбне щастя-пам’ять —

Удень-вночі дивитись на вогонь.

Бабуся снопики торішні палять,

А з теплих обосіннених долонь —

Із печі надвечір’я літні пахнуть,

Шепочуть: «Не забудь, не охолонь…»

Задимлено-свята жура-коріння.

В душі. В літах. Присмутини. Горіння.

 

Ґречний дотик —

тільки дотик.

Ґречний погляд —

лиш погляд.

От,

аби

світ

ґречний.

 

Ґорґоші. Слово прозвучало. Радість.

Тепло долонь. Гординя. Височінь.

Летіти хочеться. В дорослість гратись.

Читати світ у тата на плечі…

Немає. Чи й було?.. Чи сном каратись?..

Щасливий день неждано споночів,

Минуле в жовтій загадці-пороші.

Дитинства пам’ять. Доброта. Ґорґоші.

 

Добро —

марення,

бажання,

чекання

кожним.

А х%D

Коментування і розміщення посилань заборонено.

Коментарі закриті.

Online WordPressORG template HostingReview